Вакцина від міжетнічної ворожнечі

В Україні багато зон напруги через етнічні чи релігійні відмінності. Я сама львів’янка і навіть у нашому, здавалося б, мирному місті польські туристи можуть згадувати про власні претензії на господарювання у Львові. Минулого року російські пранкери Вова і Лексус зателефонували до польського президента Анджея Дуди від імені генерального секретаря ООН і запропонували забрати західноукраїнські території. Це була провокація і сигнал для українців, що тема територіальних претензій досі жевріє. Що вже казати про схід України чи Закарпаття. Міжетнічні чи релігійні суперечки – гарний грунт для ескалації конфліктів, пропаганди, тому працювати з ними – це питання безпеки у країні та для країни. Максим Єлігулашвілі – фасилітатор діалогів та один з небагатьох в Україні практиків, хто працює з розділеними спільнотами та ціннісними конфліктами.  

Максиме, за вашими спостереженнями, де так звані “гарячі точки” міжетнічних непорозумінь в Україні і в якій з них ви працювали?

Їх багато. Наш проект реалізовувався спільно з  International Alert за підтримки посольства Великої Британії. Працювали у місцях компактного проживання етносів, що до сих пір активно у приватній та публічній сфері використовують материнські мови та зберігають зв’язок зі своєю материнською країною. Це, часто, і стає причиною особливої медійної та політичної уваги, інколи використовується для спекуляцій та маніпуляцій. Мова йде про південь Одеської області, так звану частину Бессарабії; південь Херсонщини, де проживають кримські татари та турки месхетини, а також Закарпаття. Як свідчить практика, коли закривати очі на тліючі конфлікти, за сприятливих обставин вони вистрілюють з новою силою. На міжособистісному рівні люди можуть оцінювати ситуацію як стабільну. Наприклад останні дослідження “Демініціативи” оцінюють рівень міжетнічних стосунків у Закарпатській області, як позитивні, але коли заходите у медіа і гуглите про ситуацію – то все виглядає по іншому, значно напруженіше і скандальніше.

Як свідчить практика, коли закривати очі на тліючі конфлікти, за сприятливих обставин вони вистрілюють з новою силою.

Етнічні відмінності – це ті емоційні гачки, якими відволікають увагу людей від важливих речей і втягують у з’ясовування розбіжностей. Як ви заходили у ці громади? 

Точки входу є дуже важливими. Ми наче парашутисти, яких скинули на обмежену кількість часу, щоб поговорити з людьми про досить особисті, проблемні речі. Є думка, що люди, які перебувають у ціннісних конфліктах, конфліктах навколо ідентичності  майже  не спроможні до діалогу на цю тему. Умовно, земельну ділянку чи бізнес розділити можна, навіть розлучитися можемо якось по людськи, але от ціннісні конфлікти – як тут бути? Але якраз ці болючі питання потребують діалогу, бо інакше можуть ввести цілі спільноти у напругу та спровокувати агресію.  А легкість переходу даного процесу на вищий, міждержавний рівень лише посилює гостроту та певну небезпеку.

Цінності – питання ідентичності, дослідники називають це онтологічною безпекою. Коли хтось відчуває обмеження чи загрозу втрати, обмеження власної ідентичності – це провокує різку реакцію. Втрачається здатність мислити критично. Пригадую кейс, коли вкинули у соцмережі тенденційне відео про Берегово. Сотні людей кинулись у судження, хоча, якщо розібратись з фактами, достатньо було зайти на профіль автора відео і це зняло б багато запитань. У відео помітна постановочність, місцеві чітко вказували на незвичну вимову героїв ролика, а сам профіль належав медіаперсоні, інтегрованій у російську пропаганду в Сербії. Люди часто не перевіряють інформацію, а схильні швидко переходити до звинувачень. 

Люди часто не перевіряють інформацію, а схильні швидко переходити до звинувачень. 

Особливо зловмисники маніпулюють страхом. Як показує ситуація у Санжарах (не етнічний конфлікт, але приклад дії вкинутої зумисно інформації) на заклики “Ми всі помремо, виходьте захищати себе”  люди виходили палити шини. Хоча доступ до інформації був відкритим. 

Ця історія також про те, як у вибухові моменти голосу раціо і людей, що мають іншу думку, не чутно. Достатньо 40 агресивно налаштованих людей для картинки і це дає враження, що це всі так думають. Потрібен був час, щоб показати не лише бійку, а й тих мешканців Санжар, які принесли харчі для людей, які повернулись з Китаю в Україну.

Я дуже прискіпливо відношусь до контенту, який поширюють. Пам’ятаю, коли збили малайзійський боїнг на сході України, у моїй новинній стрічці все було про жах та ненависть. Мені зуби зводило від цієї концентрації негативу. І раптом з поміж усього цього жаху з’являється фотографія старенької жінки у простому одязі, яка принесла польові квіти на місце трагедії. Це було про те, як місцеві вшановують пам’ять загиблих. Паралельно ж надходила інформація мало не про туш для вій, які продають в Донецьку. І я тоді репостнув цю картинку з літньою жінкою і написав: “Сорі, я не можу це підтвердити, але мені хочеться вірити, що у моїй країні є люди, які роблять це, і давайте бачити різні факти”.

Десь за три-чотири роки я стикаюсь з людиною, яка у час збитого боїнгу працювала з міжнародною місією на сході України. Я попросив: “Розкажіть, як було насправді?” І почув, що місцеве населення зреагувало украй людяно і гуманно, максимально відшуковувало та зберігало навіть цінні речі, які знаходили, захищали від мародерів та допомагали у пошуках. І це під час гострої фази збройних дій, коли безпосередньо у їхній місцевості на непідконтрольній уряду України території відбувались збройні дії.

Отож, питання у тому – на чому наш фокус уваги в інформаційному потоці? У будь-яких трагедіях можна знайти дуже полярні вчинки і це важливо у ціннісних конфліктах. Це не про те, що “такого не було”. За останні 300 років мабуть було все. За що варто перепросити – важливо щиро перепрошувати. А також думати про те, що ми хочемо підсвітити – бійню чи людське милосердя, коли люди рятували інших під загрозою свого життя? Що ми ретранслюємо як наратив –  що ми найокреміші і найбільші чи те як ті чи інші події переплелись і вплинули на кожного з нас?

у вибухові моменти голосу раціо і людей, що мають іншу думку, не чутно.

Люблю на тренінгах наводити приклад як спрацював Алім Алієв, який очолював КримСОС на початку війни і опікувався кримськими татарами, що прибували у Львів з Криму. Ставлення львів’ян було настороженим. Деякі політичні сили підливали масла у вогонь, лякаючи омусульманенням Львова. Алім вибудовував інформаційну кампанію і наголошував на трьох месиджах – “ми в одному човні, хитає їх – буде хитати і вас”, “вони – наш зв’язок з тими, хто залишився на півострові” і “внутрішньо переселені люди це не лише навантаження, але й додана вартість місту”.

Він розповідав історію про депортацію кримчан через історію власної бабусі і ця біль відгукнулась львів’янам. Він зумів так побудувати ці культурні містки, що у Львові зріс інтерес до вивчення кримськотатарської мови. Взаємозбагачення культурами без загрози втрати ідентичності кожної зі сторін. Він показав, що може бути так, людяно і безпечно. 

Ми часто боїмося ксенофобії (дослівно – страху іншого), а я у одного з журналістів знайшов цікаву зміну ставлення до цього. Він пропонує замість “фобії” і відповідно протидії та боротьби з нею почати посилювати і промотувати ксенофілію (дослівно – потяг, зацікавленість в іншому).  Шанс дізнатись щось нове. У цьому кейсі показано чіткий інструмент чи, можливо, підхід у роботі з поліетнічними середовищами. Це розмежування емпатії та симпатії. Симпатія – це про підтримку і приєднання. Це може заважати, наприклад, фасилітатору чи досліднику, адже у появі симпатій ми можемо втратити певну нейтральність і готовність працювати відсторонено. Емпатія ж – коли я включаюся, бачу емоції та переживання іншої людини, але не є “за” чи “проти” поглядів цієї людини. Мені здається важливою оця нейтральність, поєднана з умінням співпереживати іншій людині.

У пострадянському просторі побутує переконання – “конфлікти – це погано, відтак про них говорити не можна”.

Ідучи в діалог з конфліктуючими сторонами можна чути “В нас все ок, конфліктів нема”, але ви розповідали як з’ясовували реальний стан справ.. 

Є такий лайфхак. У пострадянському просторі побутує переконання – “конфлікти – це погано, відтак про них говорити не можна”. У проекті, про який ми зараз говоримо, я теж стикнувся з цим. Люди чемно відповідали на запитання і стверджували, що у них все ок. І тоді я відкладаю опитувальник і починаю запитувати про просте буденне життя, де і як люди проводять час, як взаємодіють, що резонує у їх повсякденному житті. І тут на запитання щось у стилі: “А на дискотеку до сусідньої громади ходите?” І тут чую: “Ні, не ходимо, бо у ночі небезпечно, машини палять”.

Цей вислів “машини палять” тепер для мене як мем, бо перед цим 50 хв розповідали, що все прекрасно, а насправді “машини палять”. Підпали з точки зору конфліктної динаміки – поганий маркер для спільноти, бо свідчить про демонстративне насилля з метою залякування. І у цьому контексті у мене є запитання – чи в питанні деокупації та реінтеграції Криму та сходу України маємо відповіді на гострі запитання про мову, релігію, історію?

Ці конфлікти затискаємо, але це завжди згодом стає вибухом, як от в Умані в контексті ставлення хасидської спільноти і частини місцевої громади. Уявімо, що відкрилось вікно для реінтеграції – чи готові ми до цього? Як впораємось із загрозами розбіжностей всередині країни? Може час не лише реформ, а й знаходження відповідей на запитання – якими хочемо бути? про що готові і не готові говорити? Наприклад, можливо, ще не готові говорити про інтерпретацію подій на Волині, але можемо погодити щось щодо меморіальних практик та могил які по тому залишились.

Моя колега говорить: “Чи можуть люди домовитись про те, який бог є найкращим? Ні,  але люди можуть домовитись про те, у кого будуть лежати ключі від Храму Гробу Господнього” Якщо починаємо хоча б якусь частину обговорювати – це захищає від падіння в гостру фазу конфлікту, налагоджує контакт, вчить людей діалогу. 

Тобто не заморожувати і надіятись, що само собою розсмокчеться, а сміливо і обережно іти в складні теми. Бо коли люди виговорюються, видають емоції, чують інших – напруга зменшується, люди позбуваються надуманих страхів. Якщо історичні травми носити постійно – не можемо рухатись далі. А щоб перегорнути сторінку – потрібна трансформація конфліктів і фокус уваги на майбутньому.

Відкладати не варто, бо воно через покоління повертається і, зазвичай, у гострішій формі. Тому – стовідсотково продумувати як з цим працювати. Усвідомлювати, що з цим працювати можливо і це тривалий процес. У політиків чи донорів можуть бути стереотипні ілюзії про такі діалоги як про голубів миру і про добро. Насправді це про кров, біль та про все неприглядне, яке є у спільнотах, визнання складних болісних речей. І це дуже відповідальний процес. Забіг на довгу дистанцію і з дуже широким інструментарієм. У мене був досвід, коли ми майже 4 місяці готували учасників до діалогу за допомогою фільмів, театральних постановок, паралельні сесії, тренінги.

Все, аби вони були готові зайти в  одну групу з іншою стороною і почали спілкуватися. Підготовчий процес важливий ще й для того, щоб ті, хто будуть в діалозі, могли передати напрацювання далі. Також до діалогів і змін мають бути готові політики. 40 мільйонів населення за стіл переговорів не посадиш, тому треба комбінувати – десь діалоги, а далі потрібні ретранслятори ідей, публічні комунікатори для поширення думок. 

Одна з практик знайомити з різною правдою – історичний проект Вахтанга Кіпіані. Пригадую, на одному із заходів він розповів як опублікував лист бабусі, яка хвалила німців, бо при них у їх селі було краще, ніж з совєтами. Це викликало шквал ненависті у коментарях від тих, хто постраждав від німців. Але це просто різні життєві історії. Після 2014 року в Україні з’явились живі театри, де кожен стає співучасником вистави і може відчути, наприклад, як воно бути “переселенцем”? Рольовими моделями є і фільми, як от стрічка “Мандарини”. У фільмі конфлікт між колишніми ворогами у силу обставин трансформується. Це про вміння визнати, що існує інший світ. Інший важливий інструмент прояснення і пояснення, ви розповідали, що це допомогло в імплементації мовного закону.

Коли опублікували закон “Про освіту” – він викликав багато запитань в національних спільнотах, де зберігались мови національних спільнот у школах – болгарська, угорська, молдавська, румунська. Сама стаття закону попередньо було узгоджена з одним змістом, а потім в парламенті у процесі голосування текст підкоригували. Більше року усі стейкхолдери узгоджували дорожню карту імплементації статті закону.  Перша зустріч – усі випускали пар, на четвертій уже були ескізи рішення. Для когось цей закон здавався загрозою, комусь звільненням. В діалозі змогли пробудувати відносини, прояснити, що для кого важливо, які ресурси можна задіяти і вже на основі інтересів вибудовувати рішення. На жаль, сьогодні з боку держави і донорів мало тих, хто готовий включатись у довготривалі процеси навколо складних та гострих тем.  Простіше “не ходити на дискотеку”(. 

Якщо стосунки важливі – з ціннісними конфліктами працювати можна.

Це говорить про недокомунікацію, яка дає грунт для додумувань і стає початком конфліктів. Максиме, в деяких джерелах стверджують – ціннісні конфлікти не мають рішення. Ви ж працюєте з ними. Яким ви бачите рішення?

Якщо стосунки важливі – з ціннісними конфліктами працювати можна. Усвідомлювати їх наявність, поважати різні цінності – вони рівноважливі. І коли є довіра – комунікувати і шукати рішення. Я можу не погоджуватись з іншим, але розуміти, що комусь це цінно. Є ж приклади, коли священики різних конфесій організовують спільні богослужіння. Це нагадує мені ту фотографію літньої пані з польовими квітами біля розбитого боїнгу. Це про важливе послання іншим, бо в гонитві за гостротою новин можна втратити картинку реальності і тоді 40 чоловік зі Санжар можуть презентувати всю громаду.

З іншого боку ціннісні конфлікти це і про розуміння особистих червоних ліній – що я можу зрозуміти, а що не готовий прийняти. Пригадую кейс, коли кримськотатарська родина приїхала у сільську громаду центральної України. Селяни, для яких кримчани стали першими у їх житті “іноземцями”, почали вимагати аби ті приходили у неділю до церкви. Багато часу пішло на прояснення, що для одних – це про релігійну складову, а для інших – про культурну норму, бо після церкви єдиний час у тижні коли всі збираються в селі та спілкуються.

В Україні багато “гарячих точок”, які можуть спалахнути у будь-який момент, якщо хтось захоче підлити масла у вогонь і ніхто не працюватиме зі сторонами конфліктів. Тому необхідно починати говорити і допомагати людям безпечно вивільняти біль. Ксенофобія має шанс змінитись на ксенофілію. Інший – не ворог, просто зовсім незнайомий. Ну і фокусуватись не на тому, що роз’єднує, а що єднає. Ми можемо бути різних етносів, релігій та культур, але однаково бути батьками, учнями, мешканцями міста і разом хотіти безпеки та поваги.