Чому лікарям необхідно бути більш емпатійними, але не занадто (і не у всіх ситуаціях)

0
298

Якщо можливо, згадайте час, коли вам чи вашій коханій людині довелося перебувати в лікарні протягом тривалого часу. Що ви пам’ятаєте із цього досвіду?

Багато людей згадують незвичне, а іноді й моторошне відчуття від свого перебування в лікарнях. Навіть якщо всі, хто лікував вас, були добрими, уважними, працьовитими, ефективними та компетентними, ви все одно могли мати відчуття, що – порівняно з іншими ситуаціями, в яких за вами доглядали інші – перебування в лікарні дещо відрізнялося. З усіма замірами, пальпуванням, прослуховуванням анормальних звуків тіла, ін’єкціями та знімками внутрішніх органів, ви, можливо, відчували, що з вами поводились як із своєрідним об’єктом, а не як із цілісною людиною. Одним словом, ви могли відчувати, що до вас ставляться не як до людини, негуманно.

Дегуманізація в цілому є негативним явищем. Мало кому з пацієнтів подобається, коли його перетворюють на  об’єкт. Перебуваючи в лікарні, більшість бажає співпереживання від своїх доглядальників. Саме з цих причин регулярною реакцією на дегуманізацію в медицині є її пряме засудження. Медичні заклади регулярно впроваджують різні формати інформаційних програм, спрямованих на підвищення обізнаності про емпатію.

Допитливий спостерігач може задати більш елементарне запитання: чому відсутність емпатії – це вічна проблема в лікарнях? Чому існує постійна потреба у навчанні емпатії? Мабуть же ж не кожна професія має ці труднощі і не вимагає таких заходів.

Нещодавнє дослідження того, як функціонує мозок медичних працівників, проливає світло на ці запитання. Зокрема, два експерименти Жана Десіті та його колег із Чиказького університету дослідили нейронаукові основи емпатії болю в лікарів.

В одному з експериментів лікарям, які практикують акупунктуру, зробили функціональну магнітно-резонансну томографію (фМРТ), коли вони переглядали відео як встромляють голки в руки, ноги та області рота іншої людини, а також відео тих самих ділянок (тіла), до яких торкається ватний диск. Порівняно з контрольними групами, лікарі продемонстрували значно меншу реакцію в зонах мозку, залучених в емпатію болю. Крім того, лікарі продемонстрували значно більшу активізацію зон мозку, задіяних у виконавчому контролі, саморегуляції та думках про психічний стан інших. Лікарі виявляли менше емпатії та більше когнітивної реакції вищого рівня.

Цей висновок викликав ще одне запитання. Сприйняття болю в інших, як правило, передбачає два етапи. Спочатку люди емоційно розділяють біль з іншою людиною, а потім роблять когнітивну оцінку емоції. Чи лікарі автоматично відчувають емпатію до болю інших людей, але потім швидко його придушують? Чи когнітивне придушення емпатії ще глибше; чи стало воно більш автоматичним? Чи, можливо, що лікарі вже навіть не переживають першого кроку емпатії до болю, який інші люди демонструють під час сканування мозку?

Дослідники повторили той самий експеримент, але замість того, щоб шукати зміни в кровотоці мозку за допомогою фМРТ, вони оцінили потенціал мозку, пов’язаний з подіями (ERP). Результати показали, що при перегляді болючого вколювання голки лікарі навіть не демонстрували ранньої реакції емпатії. Лікарі, мабуть, настільки добре впорались із придушенням емпатії, що ранньої хвилюючої реакції навіть не було.

Чому ці ефекти можуть існувати? Можливо, у порівнянні з іншими професіями люди, які тяжіють до сфери охорони здоров’я, як правило, менш емпатійні. Це здається малоймовірним. Крім того, дослідження лікарів показують, що вони часто є найбільш емпатійними та турботливими до початку навчання в медуніверситеті, і що вони постійно стають менш емпатійними завдяки більшій клінічній підготовці. Тому більш ймовірними винуватцями такого ефекту є природа медичної підготовки та вимоги, притаманні цій професії.

Під час хірургічного втручання, біопсії, фізичного обстеження або навіть простого забору крові, медичні працівники повинні регулярно завдавати біль іншим, щоб в подальшому покращити стан здоров’я. Також лікарі повинні щодня спілкуватися з пацієнтами, які отримали фізичні травми, стікають кров’ю або страждають іншим чином. Якщо лікар занадто зосереджений на болі пацієнта, це може зробити його менш ефективним. Придушення реакції на біль інших людей насправді може звільнити ресурси для обробки інформації для більш ефективного вирішення клінічних проблем. Цей аргумент пояснює висновок про те, що лікарі стають менш емпатійними, оскільки бачать більше пацієнтів і прогресують завдяки навчанню. Крім того, нещодавнє дослідження медсестер, які працюють в лікарні, показало, що вони справляються зі стресом на роботі, дегуманізуючи пацієнтів, що, мабуть, робить їх більш ефективними на своїх робочих місцях.

Незважаючи на ці висновки, не може бути сумнівів, що емпатія має вирішальне значення для успішної системи охорони здоров’я. Емпатія безцінна для мотивації всього процесу надання допомоги, для забезпечення ефективного спілкування (хто хоче говорити про незручні симптоми із байдужим лікарем?), а також для побудови довготривалих довірливих відносин між лікарями та пацієнтами.

Тому робота будь-якого лікаря частково пов’язана з емпатією, а частково – із вирішенням проблем. Це становить невід’ємний компроміс у медицині, оскільки людський мозок не має безмежних обчислювальних ресурсів або часу, щоб однаково добре виконувати обидва завдання. Потрібно бути обережним, одночасно з’ясовуючи правильний діагноз, прогноз та лікування, часто в умовах невизначеності.

Подібно до того, як використання лише власних когнітивних навичок вирішення проблем не обов’язково призведе до найкращих результатів для пацієнтів, так і використання лише емпатійних та емоційних навичок також не призводить до найкращих результатів. Емпатія – це не притаманне благо в медичній допомозі, а відносне. Як і при обдумуванні, рефлексії та абстрагуванні, емпатія також корисна лише до певної міри і в певному контексті, але може бути непродуктивною чи деструктивною в інших. Наприклад, хірург повинен бути дуже емпатійним при обговоренні варіантів хірургічного втручання із засмученим пацієнтом, але йому потрібно буде регулювати емпатію під час операції.

Головне – знати, коли емпатія потрібна, а коли вона шкодить. Лікарі не мусять прагнути завжди бути більш емпатійними. Натомість їм необхідно прагнути знайти правильний баланс, золоту середину, яка оптимізує турботу та догляд пацієнтів.


*******************************************************************

Джерело

Переклад – Ольга Мельничук

Оформлення ілюстрацій – Вікторія Ярмолич


НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here