Психолог Тетяна Конрад: Розвиток емоційного інтелекту розпочинається з усвідомлення себе

0
1233

Тетяна Конрад психотерапевт-практик з 1997 року. Вона не лише допомагає людям вирішувати свої психологічні проблеми, Тетяна також учасник багатьох навчальних проектів, тренер, волонтер-психолог та супервізор у  «Асоціації спеціалістів з подолання наслідків психотравмуючих подій» (у народі – Психологічна кризова служба). Про відкриття для себе методу ненасильницького спілкування Розенберга (NVC), про стигамтизацію в Україні поняття посттравматичного синдрому у військових (ПТСР) та про те, чому EI важливіший за IQ читайте в інтерв’ю.

– Тетяно, розкажіть про своє відкриття поняття емоційного інтелекту. Чиї ідеї вразили найдужче?

У 1993 році в Запоріжжі я була учасницею програми перенавчання вчителів російської мови, потрапила на курс менеджменту та маркетингу. Нас навчали фахівці з Америки і був один фахівець з України. Він лише повернувся з семінару Розенберга в Москві. Привіз з собою ксерокопії матеріалів семінару. Зокрема це було про чотири кроки.

Для того, щоб втілити культуру ненасильницького спілкування, потрібно засвоїти 4 кроки:

1. Відділити факт від оцінювання й чітко сказати, що саме трапилось. Але так, щоб інша сторона не почула в цьому критики.

2. Назвати свої почуття та емоції, які відчуваєте прямо зараз. Серед таких відчуттів може бути відчай, розчарування, сум та ін.

3. Назвати потребу, незадоволення якої призвело до появи тих емоцій. Це може бути потреба у безпеці (фізичній або емоційній), потреба в увазі, бажання бути почутим і т.д.

4. Висловити прохання – що б ви хотіли, аби сталось?),

а також про жирафа та шакала – «Жираф» і «Шакал» застосовують в NVC як символи мови якою розмовляють люди. Мова «Шакала» – роз’єднувальна, домінантна. «Шакал» живе у голові, оцінює, аналізує, звинувачує себе та інших. «Шакали» вимагають, осуджують, критикують, порівнюють. «Жираф» символізує мову життя та партнерства, що сприяє близькості та єднанню. Жираф – сильна, мирна та добра тварина. У нього найпотужніше серце з усіх наземних тварин і найдовша шия, що дозволяє бачити повну картину світу навколо нього. Говорити мовою «Жирафа» – означає говорити серцем. «Жирафи» об’єктивні у своєму баченні і розумінні своїх почуттів та потреб, а також почуттів та потреб інших людей.

Мені це дуже сподобалось. Якийсь час використовувала у роботі цей матеріал. Хотіла знайти більше, але Інтернету ще не було і це було складно. Знайшла лиш за кілька років у Москві російською перевидану книжку Розенберга. Пригадую, тоді донька моя переживала кризу 14літньої дівчинки. Ми знали з нею про «жирафа» та «шакала», і через призму розуміння цих мов ми і пережили непростий період дорослішання.

Після Майдану потрапила на навчання до Дюка Дюкшерера (Канада). Якось я підійшла до нього та принесла ксерокопії Розенберга, що в мене збереглись. Він попросив їх подарувати йому аби віддати до музею. Ось така трохи смішна і трохи сумна історія.

Зараз я даю базові основи NVC хлопцям, що проходять програму  навчання для ветеранів АТО в проекті “Коло Побратимів” за принципом “Рівний -Рівному” . Ми – волонтери-психологи – навчаємо хлопців як проводити групи підтримки серед ветеранів АТО за принципом «рівний рівному», вчимо усвідомлювати свої потреби, форму, якою можна казати про свої потреби, про вміння бачити де у розмові судження, де потреба, де ціль, де факт, де емоція. І це навчання допомагає їм далі працювати з тими, хто повертаються з війни.

– То зараз ви працюєте з посттравматичним синдромом у військових?

Мені здається, що ПТСР у нашій країні набуває стигматизації. Комусь це, очевидно, потрібно. Може є фінансовий інтерес чи інший. Насправді ми можемо показати, що є стресовий чи шоковий стан, але про ПТСР – і це  наукова точка зору – ми можемо говорити лише після півроку життя поза стресом. Скажіть, де у нашій країні можна півроку жити без стресового стану? Я такого місце не знаю. Тому для мене це спекуляція. Для хлопців, що повертаються, це «магічний діагноз» і його треба встановлювати. Колеги з США наводять аргументовані цифри, що 80% хлопців, що повертаються з війни, зазвичай можуть самостійно впоратись з наслідками і потребують невеликої підтримки, і лише 20% потребують втручання фахівців, але фахівців різного рівня – від психологів до психіатрів.

– А ви можете охарактеризувати розвиток емоційного інтелекту в українців, вплив війни на емоційний стан громадян?

У загальнонаціональному розрізі оцінити не можу. Як оцінити стан громадян країни, де покоління народжені до 90х років узагалі виховувались з забороною емоційності? Зараз ми навчаємо дітей та дорослих, що поєднання розуму та емоцій, вміння їх використовувати дозволяє їм розвиватись як особистості. Як на мене, то не має значення скільки років людини, якщо є інтерес та розуміння, то вона навчається. Емоційний інтелект можна розвивати у будь якому віці.

– Як це краще робити – варто піти на тренінги, читати книжки?

Гарне питання.

Найважливіше почати усвідомлювати себе –

і це вже навчання

Наприклад, спостерігати за собою, своїми відчуттями, емоціями при розмові з іншими людьми, запитувати себе – чи дозволяю я іншому бути іншим чи засуджую.

Потім можна навчатись і через книжки та на тренінгах, можна поєднувати різні види навчання.

А можна піти у волонтери. Під час волонтерства дуже швидко шапка амбіцій падає. Бо коли ти щось робиш за що не чекаєш нагороди – багато змінюється в людині. Як кажуть – роби добрі діла і кидай їх у воду.

Для мене емоційний інтелект це якраз про вміння віддавати, не очікуючи нічого взамін, це про прийняття, про емпатію. Це відхід від жалю. Бо коли жаліють, то це виглядає так – «я ось такий здоровий, такий розумний, і мені тебе так жаль». Це швидше зверхність, відмежування себе. Тут нема нічого про емоційний інтелект. Для мене це так.

– Як Ви відчуваєте, який запит сьогодні у суспільстві на розвиток емоційності у собі, наскільки цьому варто навчати ще у школі?

Це важливіше, ніж навчання математиці чи хімії. Бо спочатку має бути розвинена людяність, а тоді вже навички читання, писання, рахування. А її не можливо навчити, як не маєш сам. Це дуже важливо. І у емоційно розвиненому суспільстві не буде ніяких маршів рівності. Адже жити поруч з тими, хто відрізняється за якимись ознаками буде природно, не буде кидатись в очі різниця.

Думаю, що таке навчання варто розпочинати у центрах розвитку дитини ще до школи.

Окрім цього, розвинена емоційність має значення і для бізнесу. У кого вона розвинена – будує соціально відповідальний бізнес. За останні п’ять років я чимало працювала з підприємствами. Мала змогу спілкуватись з власником, що мав від природи розвинений емоційний інтелект. Він не навчався цьому, але в усіх, хто з ним працював, він бачив у першу чергу людей, а у другу – фахівців. І навіть коли за щось сварив – то сварив фахівця, але продовжував бачити у підлеглому людину. І бізнес у цього підприємця був успішним, бо йшов від серця. Люди бачили цю людяність керівника і віддавали вдячністю, хорошою роботою.

По іншому буває, коли люди відчувають, що вони лише функції. Про таких бізнесменів чи політиків кажуть – «коли вони вже наїдяться?». Я не знаю, але знаю точно, що вони порушують головний закон – закон про баланс брати і віддавати. Адже брати вони хочуть, віддавати – ні. Такий баланс порушують ті, у кого не розвинений емоційний інтелект. А його, на жаль, розвинути можливо лише тоді, коли є бажання. Як кажуть – коня можна запустити у воду, але його не можна змусити пити. Ми можемо організувати тренінги, різні навчання, а такі керівники послухають і підуть далі.

Коли соціально-відповідальні підприємства стануть не модою, а внутрішньою потребою, то розвиток емоційного інтелекту підніметься на інший поверх, вийде на новий етап.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here