Побудова емпатії в охороні здоров’я

0
1448

Розмова з Хелен Рісс, докторкою Гарвардської Школи Медицини, про її діяльність з розвитку емпатії серед працівників охорони здоров’я.

Автор статті: Кеслі Кіллам проводить дослідження на тему емпатії та міжгрупових конфліктів у відділі психології Гарвардського університету, розробляє кампанії і запускає мобільний додаток для популяризації практики співпереживання.

Доктор Рісс – директорка програми з емпатії в Массачусетському госпіталі, асоційована професорка психіатрії Гарвардської школи медицини

Комунікація між лікарями та пацієнтами в медичних закладах на сьогодні – це гаряча тема. Числення медичні видання зазначають, що «якість взаємодії між лікарем та пацієнтом під час надання медичної допомоги знижується». Ефективна комунікація – дієвий, проте не до кінця використовуваний, засіб в інструментарії охорони здоров’я.  Гарно налагоджена комунікація між лікарем та пацієнтом дозволяє досягти вищих показників задоволення пацієнтів, кращого дотриманням прийому ліків, нижчої ймовірністю помилок та меншого зловживання довірою. Якість комунікації впливає також на результати лікування пацієнтів: згідно досліджень, ефективна комунікація між лікарем та пацієнтом покращує емоційне здоров’я останнього, симптоми, фізіологічні реакції та рівень болю.

Емпатія – важливий елемент комунікації, що привертає все більше уваги останнім часом. Емпатія в клінічному контексті – це здатність лікаря розуміти емоції пацієнтів, що може сприяти встановленню більш точних діагнозів та дбайливішому лікуванню. Не слід плутати емпатію з симпатією або поділом емоцій пацієнта, що навпаки може перешкоджати об’єктивності діагностування та ефективності лікування.

Емпатія важлива з декількох причин. По-перше, вона корисна для пацієнтів, оскільки  вибудовує довіру, котра підвищує рівень задоволеності пацієнта та його готовність до співпраці. Коли пацієнти відчувають емоційний зв’язок з лікарем, вони мають кращі показники одужання. По-друге, емпатія корисна для лікарів. Згідно з дослідженнями, пацієнти рідко вербалізують свої емоційні занепокоєння, але, коли вони все ж таки це роблять, їхні лікарі часто не визнають ці переживання. Тут доречне застосування емпатії – вона допомагає лікарям краще виконувати свою роботу і навіть перешкоджає професійному вигоранню.

Проте, попереду ще довгий шлях перед тим, як емпатія буде належним чином впроваджена в щоденну медичну практику. Як зазначено в одній медичній статті, «культура медицини і медичного навчання може бути такою, де емпатія недооцінена і недовивчена». В ході дослідження було виявлено, що у 69% випадків під час  зустрічей лікарі переривали пацієнтів ще до того, як ті закінчували пояснення своїх проблем зі здоров’ям. Цікавим є і той факт, що емпатія у медиків зазвичай знижується під час навчання.

Як ми можемо усунути брак емпатії в медицині? Звісно, можуть бути певні індивідуальні риси, що допомагають проявляти емпатію на кшталт просоціального, нестереотипного ставлення до інших, але вкрай важливо, що вчені досягли консенсусу відносно того, що емпатії можна навчити. Таке навчання включає практики з підвищення самоусвідомлення, розвитку навичок емпатичного слухання, усвідомлення єдності всіх людей, а також виховання поваги і толерантності до відмінностей та «навчання гуманістичним навичкам запитування».

Вже було реалізовано декілька успішних спроб навчання лікарів емпатії: одна комунікативна програма привела до більш емпатичних реакцій лікарів під час інтеракцій з пацієнтами, інший підхід – онлайн-курс під назвою Empathetics, показав хороші результати у розвитку емпатії серед  штатних лікарів.

Для того, щоб дізнатися більше про це, я поспілкувалася з ініціатором програми Empathetics – докторкою Хелен Рісс – ми обговорювали її інноваційну роботу в сфері впровадження емпатії у відносинах лікарів та пацієнтів, а також наслідки цього проекту для поліпшення організації роботи охорони здоров’я. Доктор Рісс – директорка програми з емпатії та науки відносин в Массачусетському госпіталі, асоційований професор психіатрії Гарвардської школи медицини та психіатр-практик.

Кеслі Кіллам: Як Ваша робота з емпатією вплинула на вашу психіатричну практику?

Хелен Рісс: Насправді, це скоріше моя практика вплинула на роботу з емпатією. В часи, коли я навчалася психіатрії, я зокрема вивчала само-психологію (self-психологію) – це підхід в психіатрії, розроблений Ханцом Когутом, який наголошує на важливості відчувати, що вас розуміють, і що ваш досвід поділяється світом. Це сформувало мій погляд на співпрацю з пацієнтами. Я чітко бачила, що якщо між лікарем і пацієнтом немає такого зв’язку, вкрай важно проводити лікування.

КК: Як Ви створили Empathetics?

ХР: Компанія Empathetics була створена, щоб задовольнити величезну потребу у доказовому навчанні, котре я розвивала у Массачусетському госпіталі. Рандомізоване контрольоване дослідження продемонструвало значне покращення показників задоволеності пацієнтів. Електронні курси є програмою підготовки з емпатії, котру я надсилала сотням лікарів. Я вивчала нейронауку емпатії протягом декількох років і досліджувала, як люди сприймають емоції інших і як вони найкраще реагують.

КК: Чи завжди емпатія є корисною для відносин лікарів та пацієнтів, чи не може вона призводити до негативних наслідків?

ХР: Так, на жаль, можуть бути і негативні наслідки, оскільки емпатія у лікарів може бути надто афективна чи емоційна. Афективна емпатія – це емоційний резонанс, котрий люди відчувають відносно емоцій чи ситуацій інших (подібно до симпатії). Це часто веде до просоціальної поведінки, але також може призвести і до неправильних рішень. На противагу цьому, когнітивна емпатія – це розуміння того, що людина відчуває та думає, незалежно від того, чи були ви в подібній ситуації та чи відчуваєте емоції іншої людини. Наша роль як лікарів – «проникнути під шкіру» пацієнтів і побачити світ з їхньої позиції, але потім важливо повернутись на свою позицію, щоб мати змогу бути об’єктивним і прийняти найкраще раціональне рішення.

Наприклад, ви як лікар можете стикнутися із пацієнтом, котрий боїться голок і не хоче отримати укол від правця. Якщо ви надто співчуваєте своєму пацієнту і його емоційному страху, ви можете вирішити, що «не варто робити укол, якщо він призводить до такого розпачу пацієнта». Але коли ви повертаєтесь на позицію лікаря, ви зазначаєте: «я маю допомогти пацієнтові перебороти страх, бо набагато гірше захворіти на правець».

Надто афективна емпатія може відволікати лікарів від їхньої складної роботи. Якщо ви занадто переймаєтесь через можливість зашкодити пацієнту, вам важко повноцінно концентруватися на вивченні медичних процедур. Це одна з причин того, що у більшості випадків, емпатія у медиків суттєво притупляється під час навчання. В цій ситуації краще застосовувати когнітивну емпатію, навіть коли афективна емпатія спадає; тоді ви як лікар зможете засвоювати речі, які справді допомагатимуть пацієнтам.

KK: У прикладі про пацієнта, що боїться голок, як можна застосувати емпатію, щоб допомогти пацієнту відчути полегшення і водночас продовжувати робити те, що слід?

ХР: Це питання формулювання. Ви можете сказати: «Я знаю, що Ви справді не любите голок, і якби я міг щось зробити, щоби зменшити цей біль, я би зробив. Давайте я нанесу трохи спирту на Вашу шкіру, попрошу Вас порахувати вголос до десяти і спробую зробити все якнайшвидше». В такий спосіб ви показуєте, що намагаєтесь працювати із страхом пацієнта. Ви усвідомлюєте це і намагаєтеся його відволікти.

KK: Як можуть сімейні лікарі залучати емпатію, якщо вони мають лише 15 хвилин на  пацієнта?

ХР: Те, що ви поспішаєте, не означає, що ви маєте поводитись так, ніби поспішаєте. Ви можете знати, що маєте лише 15 хвилин, але все одно сісти, що зробить вас більш наближеним до людини, аніж коли ви стоїте, і встановити хороший зоровий контакт, покивати головою, включитися. Усі ці ознаки засвідчують, що ви тут. Найгірше, що ви можете зробити – це підійти до дверей, взятися за ручку і продовжувати говорити. В такій ситуації ваш пацієнт відчуває, що половина вашої свідомості вже десь там, куди ви йдете. Натомість, продовжуючи сидіти, скажіть: «Якщо Ви ще маєте коротке питання, я відповім зараз, якщо ж Вам необхідно більше часу, давайте призначимо зустріч на інший час». Таким чином, ви повністю з пацієнтом, але не намагаєтесь «втиснути десять фунтів борошна в п’ятифунтовий мішок».

KK: У дискусії з Джуді Халперн, котра вивчає клінічну емпатію в Університеті Берклі, Ви зазначили, що сьогодні лікарі не мають можливості відновитися після медичної школи, отож будь-яке вигорання чи спад емпатії проходить через їхню клінічну практику. Як, на Вашу думку, ми можемо вирішити цю проблему?

ХР: Я вважаю, ми маємо повернути більше гуманності в медичну освіту. Маятник почав гойдатися у бік обмеження часу, протягом якого лікарям дозволено перебувати при обов’язках. Свого часу ми мали всю ніч чергувати у кімнаті «швидкої», а на наступний день проводити  психотерапію із людьми. Ми буквально щипали себе, щоб не заснути. Який в тому був сенс? Отже, я думаю, що обмеження годин – це крок у правильному напрямку.

Але нам варто переглянути підхід: «більше роботи – менше ігор» і приділяти увагу піклуванню лікарів про самих себе, якщо ми хочемо, щоб вони мали ресурси, якими вони могли б поділитися з іншими. Ви нічого не можете взяти із сухого колодязя, і, я думаю, що те, як медицина змінилась протягом останніх років, – це величезна проблема.

У сучасній медицині стало набагато більше документації та комп’ютеризації, але менше цінного часу для спілкування з пацієнтами. Так робота заволоділа життям людей. Я говорила із деякими старшими лікарями, котрі розповідали, що йдуть до дому і там роблять записи, бо хочуть максимізувати час проведений із пацієнтами. Виходить, що вони працюють увесь день і всю ніч. Це неприйнятно. Я вважаю, що спосіб залишатися хорошим лікарем протягом довшого часу, – це практикувати турботу про себе. Якщо люди здатні задовольнити власні потреби, вони краще підготовлені, щоби задовольнити потреби своїх пацієнтів.

КК: Рухаючись вперед, чим Ви найбільше вражені?

ХР: Я зворушена тим, що все більше людей розуміють, що емпатії можна навчити, а також людьми, які відчувають, що потребують емпатії, в якій би спільності чи професії вони не перебували. Думаю, світ має відійти від обмеженої свідомості орієнтованої на себе, на виживання більш пристосованих, свідомості, що провокує людей не ділитися і не дякувати іншим. Такий підхід не спрацьовує на благо суспільства. Також я захоплююся тим, що так багато людей переймаються цими питаннями і намагаються щось змінити.

Дякуємо за підготовку матеріалу Катерині Гончаренко

Джерело статті 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here