Про емоційний інтелект: розмова з Деніелом Ґоулманом

0
4501

Школи історично концентрувалися на розвитку когнітивних вмінь учнів. Проте розвиток емоційних умінь та емоційний інтелект, як доводить Деніел Ґоулман, автор книжки «Емоційний інтелект: чому він може значити більше ніж IQ», є таким само життєво необхідним.

Традиційні концепції інтелекту фокусуються на когнітивних навиках  та знаннях. Ви ж досліджували ідею «емоційного інтелекту». Що Ви маєте на увазі, використовуючи цей термін? 

Емоційний інтелект – це інший спосіб бути розумним. Він включає знання своїх почуттів та використання своїх почуттів для прийняття вірних рішень у житті. Це здатність добре керувати пригнічуючими настроями та контролювати імпульси. Це вміння залишатися вмотивованим та сповненим надії й оптимізму, коли зустрічаєшся з невдачами на шляху до мети. Це емпатія, знання того, що відчувають люди навколо тебе. І це соціальний навик – добре обходитись з іншими людьми, керуючи емоціями у стосунках, та будучи здатним переконувати чи вести за собою інших.

І ви стверджуєте, що емоційний інтелект так само важливий як більш відома концепція IQ?

Важливі обидва типи інтелекту, але важливі вони по-різному. IQ впливає, у найкращому випадку, на 20 відсотків факторів, що визначають успіх у житті. 80 відсотків залишаються для чогось іншого. У багатьох ситуаціях ваша доля залежить від володіння навичками, що входять до складу EQ (емоційний інтелект).

Чи показало дослідження таке співвідношення?

Так. Наприклад, хлопчики, які є дуже імпульсивними і завжди потрапляють у біду у 2-му класі, у шість-вісім разів більше ризикують вчинити злочини і вдатися до насильства у підлітковому віці. Дівчатка-шестикласниці, які змішують почуття тривоги та злості, нудьги та голоду скоріш за все матимуть харчові порушення у дорослому віці. Цим дівчаткам не вистачає усвідомлення того, що вони відчувають, вони знічені тим, що означає це їхнє почуття і як воно називається. Така специфічна нестача у навичках емоційного інтелекту може довести людину до неприємностей, особливо це стосується дитини, яке згодом виросте у дорослу людину. З іншого боку, володіння цими здібностями може надзвичайно допомогти вам у вашому житті, і це стосується всього: починаючи від тривалості шлюбу і закінчуючи умінням ладнати на роботі.

Існує також зв’язок між цими емоційними навичками та академічним успіхом, чи не так?

Абсолютно точно. Насправді, це не дивно. Ми всі знаємо, що такі навички як здатність опиратися імпульсивності або відкладати задоволення задля досягнення довгострокової мети є дуже корисними в академічному просторі.

Ваша книга описує деякі захоплюючі висновки із «мармеладного» дослідження в Стенфорді.

Так. Дошкільнята заводилися по черзі в кімнату, в якій перед ними ставили мармеладку. Їм говорили, що вони можуть з’їсти мармеладку зараз, але якщо вони відкладуть її поїдання до того моменту, як дослідник повернеться після виконання якогось доручення, вони отримають дві мармеладки. Близько третини дітей відразу ж хапали мармеладку, в той час як інші чекали трохи довше, і близько третини з них були здатні чекати 15-20 хвилин на повернення дослідника.

Коли дослідники відслідкували цих дітей у віці 14 років по тому, вони з’ясували, що цей тест дивовижним чином передбачив те, які успіхи мали діти у школі. Діти, які чекали, були емоційно стабільнішими, вони більше подобались своїм вчителям та одноліткам і далі могли відкладати задоволення для досягнення своєї мети. Ті діти, які відразу хапали мармеладку, були емоційно нестабільними. Вони розгублювалися в стресових умовах, були більш дратівливим, частіше брали участь у бійках, так само не могли відкладати задоволення. Проте найпереконливішим висновком було те, що ті діти, які чекали, набирали в середньому на 210 балів більше у відбірковому тесті (Scholastic Assessment Test – скорочено SAT).

Це відбувалося тому, що їх емоційні звички були більш пристосованими до навчання, виконання завдань і очікування, що все це врешті окупиться?

Частково. Очевидно, дитина, яка може дотримуватись виконання завдання, виконує домашню роботу чи закінчує завдання краще від дитини, яка відволікається, йде геть чи робить щось інше.

Є ще один фактор: фізіологія мозку та стосунки між емоційним мозком та керуючими частинами мозку. Прифронтальні долі знаходяться відразу за лобом, де знаходиться оперативна пам’ять. Оперативна пам’ять – це те, на що ви звертаєте увагу в будь-який момент. Таким чином, все про що ви розмірковуєте, приймаєте рішення чи вивчаєте, спочатку з’являється в оперативній пам’яті. Весь процес навчання відбувається в оперативній пам’яті. І емоційні центри, які контролюють такі настрої як роздратування чи гнів, мають дуже сильний зв’язок з прифронтальними долями. Отже, якщо дитина хронічно роздратована чи зла, чи певним чином засмучена, вона переживає це як нав’язливі думки. Вона не може не думати про те, про що турбується.

Оперативна пам’ять має обмежену здатність до уважності. Таким чином, тією мірою, якою вона зайнята нав’язливими думками, вона звужується до того, що є доступним у оперативній пам’яті. Для того, щоб спробувати подумати про те, чому ви намагаєтесь навчитися.

Чи не це стається, коли хтось переживає «екзаменаційну тривогу»?

Так, екзаменаційна тривога – це дуже хороший приклад. Ви не можете думати ні про що інше, окрім того, що провалите іспит. Це перетворюється на самонавіюване пророцтво, оскільки ваша оперативна пам’ять не може одночасно справитись з надзвичайною тривожністю.  А також вимогою витягнути інформацію, яка могла б допомогти вам здати іспит. Тож я думаю, що саме тому ми вважаємо, що діти, чиї емоційні переживання більше знаходяться під контролем та краще керуються, здатні вивчити більше.

Ми всі знаємо людей, які мають кращі здібності до самосприйняття, чи які віртуозно справляються з соціальними ситуаціями. Але чи є ці особистісні риси чимось, з чим люди народжуються, чи будь-хто може розвинути їх?

Чудові новини про емоційний інтелект полягають у тому, що практично всім їм можна навчитися. Навіть якщо, наприклад, новонароджені діти відрізняються один від одного з огляду на їхній темперамент, вони є надзвичайно гнучкими.

Найкращі дані щодо цього надійшли від Джерома Кагана, який вивчав сором’язливих дітей. Він визначив, що тенденцію до сором’язливості можна виявити впродовж перших двох тижнів життя, спостерігаючи за тим, як новонароджений здригається від шуму і аналізуючи схильність ухилятися від стимулюючого, нового, незвичного, непевного досвіду. Він спостерігав за дітьми від народження до їх дитинства та підліткового віку і встановив, що це видатний передбачувач сором’язливості. 

Проте він встановив також, що підгрупа  дітей, чия поведінка спершу наводила на думку, що вони будуть сором’язливими, такими не стали. Каган встановив, що батьки дітей цієї групи ставились до них інакше. Замість того, щоб потурати дитячій сором’язливості та захищати їх від світу, ці батьки трохи підштовхували їх до ситуацій виклику: зустрітися з новою дитиною, піти у нове місце. І робили це не у спосіб, який би переповнював їх почуттями (хвилював?), а таким чином, щоб надати їм тривалий досвід оволодіння чимось новим. І коли вони потрапляли до садочка, то не були сором’язливими. Вони не були найбільш відкритими, але й надмірно сором’язливими їх не можна було назвати.

Яке значення цих висновків?

Вони підводять нам до чогось такого, що ми, теоретично, давно знали: мозок надзвичайно пластичний протягом дитинства. Регуляторні центри мозку, відповідальні за емоційні відповіді, знаходяться серед тих частин мозку, які стають анатомічно зрілими в останню чергу. Вони продовжують рости аж до дорослості. 

Це життєво необхідно, оскільки ми доходимо до висновку, що повторювані емоційні уроки дитячого життя буквально надають форми мозковим структурам для цієї відповіді. Тобто якщо дитина добре навчається керувати своїм гнівом, навчається заспокоювати чи втішати саму себе, або ж бути емпатичною, то це сила, яка супроводжуватиме її протягом всього її життя.

Тому надзвичайно важливим є те, що ми допомагаємо дітям розвивати навики EQ (емоційний інтелект).

А як щодо дітей, які з раннього віку навчаються неправильним емоційним відповідям; які походять з родин, де панує зневага, наприклад. Чи можуть вони перенавчитися емоційних навичок, чи їхні первинні стратегії «жорстко вмонтовані» в мозок?

Це важче, але чим раніше ми почнемо навчати дітей відповідним емоційним відповідям, тим швидше ці відповіді стануть частиною їх репертуару. Можливо, дитина навчилася цього, коли ви розлютилися, горлали і вдарили її. Хтось повинен навчити цих дітей альтернативній відповіді, яка стане сильнішою, ніж первинна. Тож замість того, щоб горлати та бити, дитина зупиниться, заспокоїться, подумає про те, як діяти, і так далі.

Знову ж таки, гарна новина про дитинство полягає у тому, що це чудова палітра для роботи. Вона може виглядати так, наче на ній вже щось намалювали, але ви можете продовжити малювати і, зрештою, діти навчаться здоровішим емоційним відповідям. Література про гнучких дітей, які виросли в найгірших умовах і все ж досягли успіху, свідчить, що зміна на краще була не жахливою обставиною в їх хаотичному домашньому житті, але тим фактом, коли один турботливий дорослий втрутився у їхнє життя та допоміг їм вибратися. І дуже часто таким дорослим виступає вчитель.

Перш ніж розпочати розмову про те, як школи можуть стимулювати емоційний інтелект, що Ви можете сказати про сучасний стан емоційного добробуту дітей?

Дитинство стало важчим, ніж було колись; у нас є відповідні дані. Наприклад, за останні 20 років, чи десь так, рівень вбивств підлітків зріс у чотири рази, кількість підліткових самогубств потроїлась, а зґвалтувань – подвоїлося. Такою є статистика, що породжує заголовки в пресі.

Але є й інші, тонші ознаки зростаючого загального емоційного нездужання серед дітей. Томас Ахенбах з Університету Вермонту вивчав довільну вибірку американських дітей в середині 1970-х років та порівняв її з вибіркою в кінці 1980-х. Він оцінив їх через батьків та вчителів і з’ясував, що американські діти в середньому зазнавали зростаючої нестачі емоційних навичок. У них знизилися результати за 40 показниками емоційного добробуту, що дуже тривожно. Це не означає, що немає чудових дітей, але в середньому діти стали більш імпульсивними, неслухняними, злими, самотніми, зазнають більшого впливу депресії і тривожності і так далі.

Давайте визнаємо: дитинство змінилося, і не обов’язково у той спосіб, у який хотілося б. Стан економіки зараз вимагає, щоб батьки працювали значно більше та довше, ніж колись, тож у них менше вільного часу, щоб проводити його з своїми дітьми, як це робили їхні батьки. Багато сімей живуть у районах, де вони бояться випустити дітей гратися на вулицю або дозволити самим пройти до сусіднього будинку. І діти проводять більше часу, прикипівши до екранів телевізорів чи комп’ютерів, окремо від інших дітей і дорослих. Саме тому мене так турбують комп’ютери, хоч би яку користь вони не приносили. Більше часу з комп’ютером чи телевізором означає менше часу з іншими людьми. Зміни в сім’ї є іншою причиною, чому я вважаю життєво необхідним, щоб у школах розпочалось викладання цих емоційних навичок і сприяння «емоційній грамотності».

Ви знайомі зі школами, які намагаються навчати емоційній грамотності. Як вони це роблять?

Гарним прикладом є програма, розроблена в школах Нью Хевен, яка починається з першого та триває до дванадцятого класу, та є орієнтованою на розвиток. Ця програма спрямована на розвиток усіх навичок, які я раніше згадував, таких як емпатія, вміння заспокоїти себе, коли ви стривожені і так далі. В деяких класах уроки з емоційного інтелекту викладаються як окремий предмет тричі на тиждень. В інших класах вони є частиною курсів, таких як здоров’я чи навіть математика, або навчальні навики. І всі вчителі знайомі з цими ідеями і шукають можливості для їх викладання. Тож щоразу, коли дитина засмучується, є можливість впевнитися, що з цього досвіду вони навчаються чогось, що їм допоможе.

В Нью Хевені техніки, які формують здорові емоційні відповіді, використовуються також як глибока частина шкільної культури та середовища. Наприклад, у школі, яку я нещодавно відвідав, на стіні у кожному приміщенні був постер «стоп-сигналу». Він показує дітям, що щоразу, коли ти страждаєш чи засмучуєшся, або маєш проблему, загоряється червоне світло – стоп, заспокойся і подумай, перед тим як діяти далі. Жовте світло – подумай про велику кількість речей, які ти міг би зробити, і якими будуть їх наслідки. Зелене світло – вибери найкращий варіант і випробуй його. Це прекрасний урок контролю імпульсивності, який полягає в тому, щоб утішити себе та розрізнити почуття і те, що ти робиш, як ти дієш, коли маєш почуття. Це вагомі уроки, і діти їх справді вивчають.

Це надихає, оскільки одна з тенденцій, яка турбує педагогів, полягає в тому, що, здається, учні стали імпульсивнішими, більш схильними діяти без обдумування наслідків.

Я відвів у сторону учнів 7 класу в Нью Хевені і сказав: «Слухайте, я знаю, що вони навчають вас всім цим речам, та чи це справді щось для вас міняє на краще?» І у всіх них знайшлись історії про те, як вони використовують ці навички у своєму житті. В дорослій культурі Нью Хевен, якщо хтось «наїжджає» на тебе, ти повинен битися з ним; це такий код. Але я говорив з одним хлопцем і він розповів: «Той хлопець наїжджав на мої кросівки і знаєте, що я зробив? Я сказав йому, що не погоджуюсь з ним. Мені подобається моє взуття. А потім я пішов геть». Що ж, це революційна зміна, і ось що відбувається – діти розширюють свій емоційний репертуар у здоровий спосіб.   

Які висновки вони роблять на основі результатів?

Ну, це працює. Вони з’ясували, що учні краще можуть контролювати свої імпульси, у них покращилася поведінка, у них покращились вміння у розв’язанні конфліктів і здатність вирішувати міжособистісні проблеми.

Це узгоджується з тим, що відбувається в інших програмах, спрямованих на підвищення емоційної грамотності. Видається важливим, що зусилля із втілення цього навчального плану з емоційної грамотності направлені на всю школу; це не просто ізолювання дітей, які, здається, мають найгірші емоційні проблеми. Заганяння в гетто – це неправильний підхід. Перш за все, погіршення емоційного добробуту є дійсним для всіх груп дітей, від багатих районів до бідних. Ці уроки не лише для так званих проблемних дітей. У наш час громадськість досить скептично ставиться до навчальних планів, які стосуються соціальних питань. Або просять дітей працювати над своїми емоціями, замість того, щоб готувати уроки читання чи математики.

Чи не є це найбільшою перепоною для ширшого застосування цих ідей школами?

Насправді я зіткнувся з протилежним явищем. Батьки та вчителі дуже зацікавлені в застосуванні цього навчального плану в школах, оскільки вони бачать, що діти цього потребують. Коли вони розуміють, що ви можете вивчати цей предмет, не забираючи час від основної програми, вони дуже підтримують таку ініціативу. У цьому просто є здоровий глузд.

Деніел Ґоулман, автор книжки «Емоційний інтелект: чому він може значити більше ніж IQ» (Emotional Intelligence: Why It Can Matter More Than IQ), робить огляд поведінкової науки та науки про мозок для The New York Times. До нього можна звернутися за адресою P.O. Box 318, Williamsburg, MA 01096.

Джон О’Ніл – старший редактор в «Освітньому лідерстві» (Educational Leadership)

Джерело: https://www.ascd.org

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here