(англ.: deferred gratification) – поняття для позначення поведінки, за якої людина відмовляє собі в чомусь в теперішньому часі, сподіваючись отримати більшу винагороду в майбутньому. Цю рису вважають характерною у вихованні членів середнього класу. Нею пояснюються їх відносно більші успіхи в освіті. Існує твердження, що відстрочена винагорода є необхідною умовою як накопичення капіталу, так і прагнення до успіху – і те, і інше мало особливо важливе значення на ранніх стадіях капіталізму.
Стенфордський експеримент з зефіром
Про відстрочену винагороду стали широко говорити після експериментів дослідника з Стенфорду Уолтера Мішеля. Він почав досліджувати довготривалий вплив відстроченої винагороди в 1960-і роки. Він вивчав здатність 4-річних дітей утриматися від негайного поїдання солодощів, що лежать перед ними. Команда Мішеля просила дітей не їсти залишену на столі зефіринку 15 хвилин – час, на який дорослі залишали кімнату. Дітям давали вибір – або з’їсти одну зефіринку одразу або дві, але пізніше. Як очікувалося, деякі діти відразу з’їдали свою порцію. Інші терпіли певний час, але все ж піддавалися спокусі. І лише деякі діти змогли протриматися всі 15 хвилин.
Мішель спостерігав за цими дітьми, поки вони не закінчили школу. Він виявив, що здатність чекати відстроченої винагороди в дитячому віці мала такі результати у віці дорослому:
· отримання вищих балів на тестуваннях при вступі в університети
· менший відсоток тих, хто вживав наркотики
· менша вірогідність ожиріння
· краще реагування на стрес
· кращий розвиток соціальних навиків
· загалом кращі показники у багатьох сферах життя
Дослідники спостерігали за кожним з учасників більше 40 років. І знову й знову група тих, хто терпляче чекав на другу зефірину, була успішнішою у всіх досліджуваних сферах. Тобто, серії експериментів підтвердили, що здатність відкладати винагороду була критично важливою для успіху в житті.
