Актуальність емоційного інтелекту та емпатії для України

Якою ми хочемо бачити Україну?

Якщо відірватися від поширених кліше? Україна майбутнього – лідер галузі IT, колиска мирних ініціатив, орієнтир наукового світу, плацдарм для реалізації творчих задумів та осяянь. Країна, де хочеться народитися і прожити життя. Країна, де доброзичливість, розуміння та підтримка не тільки виходять від народу, а й підкріплені правовим полем, визнаються і розбудовуються всім суспільством. Україна, жителі, громадяни та громади чують одне одного, вміють домовитись, дійти до спільної мети і втілити у життя свої добрі наміри. Це – моя країна. Сподіваюся – і ваша.

Маючи перед собою манку мету і дивлячись у майбутнє варто помічати сьогодення. Те місце і той час, з якого починається точка неповернення. Та якість подій, звичних схем реагування і взаємодії, які варто змінити, щоб жити у омріяній Україні.

Що маємо на сьогодні?

Війну, внутрішніх переселенців, зростаючу бідність, скорочення населення, соціальну нерівність, економічну стагнацію та фактичну відсутність правового суспільства.

За два роки жертвами неоголошеної війни на Сході України стали більше 30 тисяч осіб, із яких загинули 9 тисяч, більше 21 тисячі отримали поранення. Близько 1,6 мільйона українців були вимушені залишити свої оселі та переїхати в інші міста.

Звісно, існують соціально-економічні, політичні, юридичні та навіть історичні причини тієї ситуації, яка склалася на сьогодні. І одночасно є причини, які також впливають на розвиток подій в нашій країні. Хоча вони іноді бувають значно менш помітними.

Даючи відповідь на питання про сакральне значення війни Тетяна Дмитрівна Зінкевич-Євстигнєєва*, автор Методу Комплексної казкотерапії, зазначає, що війна – це завжди вияв не-любові. Постає необхідність боротися зі злом – зовнішнім і внутрішнім. Боротьба з війною як виявом не-любові здійснюється лише любов’ю у всіх її формах.

І найглибший сакральний сенс війни – це примноження любові. Через єднання та милосердне співчуття.

Якщо поглянути на ситуацію в нашій державі з цієї точки зору, то які вияви не-любові можна помітити у нашому суспільстві? Що ми дозволили? Які наші дії чи бездіяльність пустили війну в наш дім?

Давайте оглянемось навкруги. Насильство в родинах, цькування в школі, соціальне розшарування, прекарність**.

За даними мультимедійної платформи іномовлення України, за останні п’ять років міліція фіксує зростання фактів домашнього насильства зі 110 тисяч випадків до 165 тисяч (дані на листопад 2016). При чому 95% – 99% жінок і дітей, які пішли на вулицю і стали безхатченками, пов’язують це з домашнім насильством.

За результатами телефонного опитування щодо проблеми шкільного буллінгу, проведеного командою ЮНІСЕФ Україна та ГО «Український інститут соціальних досліджень» в рамках проекту U-Report, 49% респондентів зазначили, що в школі над ними знущались. Більшість із постраждалих нікому про це не розповіли. Основна причина – тому, що соромились. І лише 4% (!) розповіли вчителю.

Прекарність (неформальна зайнятість) в Україні станом на 2014 рік становила 24,8% до всього зайнятого населення України віком 15-70 років. І мала стійку тенденцію до зростання.

У всесвітньому рейтингу щастя World Happiness Report Україна з 87 місця у 2013 році перемістилась на 123 в 2016.

(Рейтинг було складено експертами з різних університетів світу на замовлення Організації Об’єднаних Націй). Не дуже приємно дивитись у дзеркало і бачити там себе – таких недосконалих. Все ж, це необхідний етап одужування.

Історично склалося так, що індивідуалізм українців став запорукою виживання у важких історичних випробуваннях. І він же стоїть на заваді розбудови сильної України. Адже будь-яке будівництво – це вміння домовлятися, щоб робити спільну справу. Вміння вести діалог і виходити з конфліктів. Вміння досягати спільної мети. Саме цим вмінням належить опанувати українцям  і Україні в умовах війни. Для примноження любові і розбудови миру.

Часто любов сприймається у нашому суспільстві як даність – вона або є або її немає. І рідко хто задумується, що любов виростає з дій. Дій, діяльності і мудрості. І всьому цьому – можна і варто вчитися.

Розвинені емоційний інтелект та емпатія – це інструменти, які дозволяють людям опановувати діяльнісну любов.

Бачити одне в одному не ворогів – а таких самих людей з уразливою душею.

Правду кажучи, самі сучасні визначення емоційного інтелекту та емпатії говорять нам про можливості особистісного зростання. Розвитку і трансформації свідомості – як окремої людини, так і цілого суспільства.

Коли говорять про емоційний інтелект, мають на увазі здатність усвідомлювати свої почуття і емоції, доносити і використовувати їх, керувати ними, і на основі цих вмінь – взаємодіяти з іншими людьми. У цьому розрізі емпатія є першою сходинкою до опанування емоційним інтелектом. Адже вона є усвідомленим співпереживанням людині у її емоційному стані. І емпатію можна виявляти як до співбесідника так і до самого себе. Навіть більше – із самоемпатії починається усвідомлений розвиток емоційного інтелекту. Співчутливе ставлення до себе самого дозволяє:

  • встановити зв’язок із власним внутрішнім світом, емоціями, почуттями, думками
  • дослідити дії, які виникають на їх основі
  • навчитися керувати власними поведінковими реакціями
  • навчитися розпізнавати подібні емоції в інших, відповідним чином на них реагувати та розбудовувати стосунки на основі цих знань
  • знаходити натхнення для подальшої спільної діяльності.

Розуміючи свої емоції і вміючи з ними взаємодіяти, люди навчаються мудрості:

  • мудрості бачити справжнє;
  • бачити себе й інших;
  • дивитися на світ не через образи ворогів і оціночні уявлення про те, як воно має бути, а відкритими очима;
  • бачити суть.

Милосердне ставлення до іншого допомагає зберегти мир в родині, утримує від цькування інших та виміщенні гніву на комусь слабшому. Воно дозволяє дати комусь можливість відпочити і відновити сили, а не спустошувати людину. Дозволяє утриматись від словесної битви у магазині і транспорті. І разом з умінням чути і спілкуватися збільшує критичну масу любові і прокладає дорогу миру.

Сім’я, садок і школа, університети і інститути, робочі місця, система охорони здоров’я і будь яка діяльність людини – це і привід і місце розвивати знання про себе. І поруч з усім іншим – через емоційний інтелект та емпатію.

Чи існує на сьогодні країна, населення якої вміє вирішувати всі конфліктні ситуації виключно у мирний спосіб? Відверто кажучи, навряд чи. Та й призначити емоційний інтелект на роль чарівної палички для вирішення всіх проблем не можливо. Однак, чим більша кількість людей стають обізнаними зі своїми емоціями, вміють керувати ними, тим меншою стає емоційна напруга в них самих і суспільстві. Зменшується бажання реагувати автоматично та агресивно. А зі стану внутрішнього спокою та гармонії народжуються творчі рішення, мотивація на майбутню діяльність.

Українці схильні до двох реакцій – надзвичайної збуджуваності або надмірної терплячості. Перша приводить нас до революцій. А друга – привчає до думки, що революція в нашій державі – єдиний спосіб діалогу суспільства з представниками влади.

Насправді, для розбудови сильної повноправної, рівної іншим державі, образ якої ми носимо в своєму серці, нам варто навчитися не лише говорити, а й слухати і чути один одного. Не лише розумом, а і серцем. І тоді ми зможемо запитати себе –

Навіщо мені воювати, якщо я можу бути почутим і без цього крику відчаю?